Перверсивна організація зв’язків за романом Джорджа Орвелла «1984»

Теоретична частина: Перверсія у структурі тоталітарного суспільства

У сучасному психоаналітичному й соціокультурному сенсі перверсія означає спосіб відношення суб’єкта до Закону й до Іншого, у якому задоволення досягається через порушення меж і використання іншого як об’єкта власного задоволення. Таким чином, перверсивність постає не лише як форма поведінки, а як структура влади і відносин.

У тоталітарному суспільстві, подібному до світу Джорджа Орвелла в романі «1984», ця структура набуває системного масштабу.

Тоталітаризм сам по собі має перверсивну природу, оскільки задоволення тут вибудовується на домінуванні, контролі, приниженні й знищенні суб’єктивності іншого. Влада насолоджується через спостереження, через підкорення, через примус до любові. Серед рис, які поєднують тоталітаризм і перверсію, можна виокремити кілька головних.

Трансгресія Закону.

Перверсивний суб’єкт потребує Закону, щоб порушити його. Тоталітарна влада, створюючи абсолютний Закон, сама ж його порушує, встановлюючи правила, що змінюються залежно від потреби контролю. Так виникає амбівалентність — одночасне існування і порушення норми, що є сутністю перверсивного акту.

Інструменталізація іншого.

Перверсія — це завжди використання іншого для задоволення власних потреб. У тоталітарному суспільстві людина редукується до об’єкта, до засобу функціонування системи. Так само, як перверсивний суб’єкт не визнає автономії іншого, тоталітарна держава не визнає автономії громадян (в романі «1984» позбавляючи їх внутрішнього життя, тілесності, навіть думки).

Капіталізм потягів і “суспільство без меж”.

Сучасний світ втратив кордони, а наказ насолоджуватися замінив стару мораль заборони. В тоталітарному режимі відбувається протилежний, але структурно подібний процес: держава бере на себе функцію Над-Я, диктуючи не лише що думати, а й як відчувати. Насолода тут не зникає — вона первертно зміщується: насолода у покорі, у приниженні, у стражданні, у злитті з владою.

Прагнення до гомогенності.

Тоталітарна мета — “звести все до однаковості”. Це прагнення знищує розбіжності, тобто саму можливість бажання. Там, де немає відмінності між “я” і “ти”, між добром і злом, любов стає неможливою, а єдиною формою зв’язку лишається перверсивний — такий, де інший є лише відображенням влади.

Перверсія як захист.

У жорсткому світі, де суб’єкт позбавлений стабільного місця, перверсія стає формою виживання. Отже, перверсія в тоталітарному світі — не відхилення, а його логічна структура. Влада функціонує як перверсивний суб’єкт: вона сама створює Закон, щоб його порушити; вона нав’язує насолоду — “любов до Великого Брата” — через страждання; вона використовує людину як об’єкт власного задоволення, виправдовуючи це “благом суспільства”. Таким чином, роман Орвелла є психоаналітичним описом перверсивного суспільства, де механізми контролю і покарання відтворюють саму структуру садомазохістичного зв’язку між владою і суб’єктом.

Практична частина: Перверсивна організація зв’язків у романі «1984»

Роман Джорджа Орвелла «1984» розкриває механізм перверсії у її соціальному масштабі. 1984 — це не лише політична антиутопія, а клінічна картина суспільства, побудованого на перверсивних механізмах. Система не просто використовує насолоду громадян, а сама стає її джерелом.

Вінстон Сміт живе в Океанії – це світ, побудований на тотальному спостереженні, покорі та страху. Тут риси, властиві перверсивним стосункам між людьми ¬¬– використання іншого, насолода владою, підкорення, контроль, заперечення суб’єктності й тотальне підпорядкування бажання закону Великого Іншого — Партії – стають нормою соціального життя, системною логікою культури. Логіка використання, примусу і домінування пронизує всі її інститути: політику, сім’ю, мову, мораль, навіть думку.

Світ Орвелла — це антиутопія політичного тоталітаризму. Але також ми можемо помислити його, як радикальний варіант персивного суспільства. З перших сторінок роману відчувається, що контроль над тілом і свідомістю людини досяг свого апогею. «Обличчя з чорними вусами було всюди. Це було одне з тих зображень, де очі спеціально малювали так, щоб погляд їх увесь час наглядав за вами.» Немає жодного кута, де можна було б залишитися наодинці із собою: «Монітор був одночасно приймачем і передавачем. Звичайно, ніколи не можна було знати напевне — спостерігають за тобою чи ні. Цілком можливо, що вони спостерігають завжди і за кожним.» Ця невизначеність — чи тебе бачать зараз — є механізмом влади, яка тримає суб’єкта у стані постійного тотального контролю. Підозра стає замінником внутрішньої цензури.

Перверсія завжди пов’язана з викривленням відносин із Законом Батька. У нормальній символічній структурі закон визначає межі, через які формується Я. Там, де закон має обмежувати й структурувати бажання, у світі 1984 він перетворюється на абсолютний контроль. Межі є для всіх, але в перверсивному суспільстві їх не існує — закон сам порушує власні заборони. Великий Брат є не символом, а тотальною присутністю, що знищує саму можливість внутрішнього простору. «Великий Брат стежить за тобою» — лозунг Партії, що повторюється на кожному кроці, формуючи всемогутній погляд Іншого, який не залишає місця для внутрішнього. Цей Інший водночас є і Богом, і Батьком, і катом.

В романі ми бачимо, як виникає перверсивна «моральність»: етичні настанови існують лише як засіб утримання членів суспільства у страху та провині. Громадянин повинен бажати того, що йому наказано бажати, і карати себе за будь-який власний імпульс. На місце Над-Я як внутрішнього голосу совісті, стає зовнішній наглядовий погляд, який ніколи не зникає.

Над-Я виникає внаслідок ідентифікації з батьком: воно стримує імпульси, але водночас і породжує провину. У 1984 цей механізм доведено до соціального абсолюта: весь народ ідентифікується з Батьком — Великим Братом, і в результаті виникає, так мовити, спотворене колективне Над-Я, що регулює навіть думку.

Вінстон працює у Міністерстві правди, де його завдання — фальсифікувати реальність. Минуле змінюється відповідно до потреб Партії. Це радикальний приклад перверсивного перевороту істини — коли брехня стає нормою, а істина забороненою. Гасла Партії формулюють саму логіку цього викривлення: «Війна — це мир. Свобода — це рабство. Невігластво — це сила.» Це не просто пропаганда, а втілення нової символічної системи, у якій логіка втратила сенс. Світ «1984» — це простір, де заборонено не лише вчинок, але й саме мислення. Як зазначається в романі: «Мислезлочин не тягне за собою смерті: мислезлочин — це смерть.»

Психічна економіка суспільства Орвелла побудована на тотальному витісненні. Це модель суспільства, де бажання поставлено на службу ідеології. Людина має витісняти власні імпульси, трансформуючи їх у лояльність, страх та любов до Партії. Лібідінозну енергію система трансформує у фанатизм. Любов до Великого Брата — єдиний дозволений об’єкт бажання та дозволений шлях лібідінозного інвестування. Усі інші вектори лібідо — заборонені, бо вони створюють автономність, яка загрожує контролю.

Це той самий механізм, який можна описати як “капіталізм потягів”: система змушує витісняти потяги, утримувати бажання, перетворювати його на енергію контролю; афекти не зникають, вони перетворюються на продуктивну силу контролю. Агресія спрямовується не назовні, а всередину — на самопокарання, провину, покірність.

Так система зберігає стабільність: індивід не має права на автономію, бо будь-яке самостійне бажання — злочин. В результаті утворюється перверсивна економіка потягів, де насолода полягає не в задоволенні, а у відмові від нього.

Але Вінстон не є бездоганним громадянином і, маючи певні внутрішні імпульси та потреби, він купує блокнот і починає вести щоденник. Це акт порушення, спроба повернути собі суб’єктність. Але навіть ця найменша форма внутрішнього опору є злочином. «Нічого незаконного не було взагалі, бо давно вже не було і самих законів. Та за ведення щоденника його могли вбити.» Закон зник, але покарання залишилося — це головна ознака перверсивної влади, яка більше не спирається на мораль, а лише на насолоду від контролю.

Цікавим моментом в романі є діалог Вінстона з колегою Саймом, який працює над словником новомови. Він каже: «Ми знищуємо слова десятками, сотнями. Це прекрасно — зменшувати кількість слів. Завдання новомови — звузити горизонти думки. Зрештою ми зробимо мислезлочин неможливим — для нього просто не буде слів. Коли не буде слова «свобода», не буде й самої ідеї свободи». Мова у цьому світі теж стає інструментом влади. Знищення слова означає знищення самого бажання, адже позбавлений мови суб’єкт не здатен більше символізувати, формулювати внутрішній конфлікт, протест чи навіть любов. Це форма перверсивного насильства — коли Інший не просто забороняє, а позбавляє людину самої можливості знати, що вона позбавлена.

В Океанії любов перетворюється на злочин («Любов — це акт непокори»), сексуальність — на об’єкт контролю («Партія намагалась убити інстинкт»). Але з’являється Джулія — жінка, що наважується сказати Вінстону: «Я тебе кохаю.» відносини між Вінстоном і Джулією спершу здаються актом опору — спробою повернути тілесність, бажання, живе почуття. Але навіть у їхній інтимності проступає перверсивна логіка: кожен шукає не іншого як суб’єкта, а іншого як інструмент власної ілюзії свободи. Їхній союз не ґрунтується на символічному визнанні, а на насолоді порушенням заборони. Любов стає не актом зустрічі, а формою виклику Системі — отже, повторенням її ж логіки домінування.

Вінстон каже: «Я ненавидів чистоту, я ненавидів доброчесність. Я хотів, щоб життя стало безладом, я хотів гріха». Його бажання народжується не як прагнення зустріти іншого, а як насолода порушенням заборони. Тілесний контакт стає викликом, формою викривленої свободи — саме тим, що у структурі перверсії замінює любов.

Вінстон і Джулія знімають кімнату, де, здається, немає телеекрану. Там вони вперше відчувають себе людьми, «поза владою Партії». Однак згодом виявляється, що екран був схований за картиною. Кожна їхня мить свободи була лише частиною експерименту — ще одним елементом спостереження. Так Партія показує, що навіть насолода опором можлива лише завдяки Її контролю.

Після арешту Вінстона приводять у Міністерство любові. Там він зустрічає О’Браєна — того самого, кого вважав союзником. О’Браєн стає особистим катом Вінстона, головна мета якого озвучена в діалогах ним самим «Ви станете порожнистим. Ми видалимо з вас все до краплі, а потім заповнимо собою.» Перверсивне суспільство неминуче веде до десуб’єктивації людини, анулюванню суб’єктності чи розчиненню в Іншому — або, кажучи ширше, до дегуманізації людини. Людина більше не є носієм бажання. Вона стає функцією системи, органом, що служить інтересам Іншого.

Людина у 1984 — це істота, яка не належить собі. Суб’єкт втрачає здатність мислити, відчувати і бажати самостійно. Його тіло, думки, пам’ять і навіть емоції — власність Іншого. «Індивід має владу настільки, наскільки він перестав бути індивідом» каже О’Браєн.

Знеособлення — кульмінаційний пункт перверсивної структури: коли суб’єкт не просто пригнічений, а перетворений на функцію. Він більше не має внутрішнього світу, бо вся його психічна енергія інвестована у підтримання зовнішнього порядку.

Це не лише політична метафора, а симптом культури, в якій відносини між людьми редукуються до відносин контролю, споживання, домінування. Світ Орвелла в певному сенсі є гіпертрофованим образом сучасного світу — світу “індивідуалізму без автономії”, де людина переконана, що діє вільно, але всі її дії наперед визначені. Це типово перверсивна ситуація: суб’єкт вважає, що діє сам, тоді як насправді реалізує волю Іншого.

«Свобода — це рабство» — каже гасло Партії, і ця формула викриває суть перверсивної етики. О’Браєн додає, що його можна перевернути: «рабство-це свобода». Це демонструє, що перверсивна логіка може змінювати значення понять і трансформувати цінності та підкреслює, що влада здатна нав’язати будь-яку реальність. Аналогічно він переконує Вінстона, що два плюс два не обов’язково дорівнює чотири: «Іноді — п’ять, іноді — три. Треба думати не про істину, а про владу». Такі вислови ілюструють трансгресію Закону і норм, де факт і логіка стають інструментами влади, контролю, маніпулювання. Подібна логіка проявляється і в образах світу: «Зірки можуть бути далекими або близькими, залежно від того, що нам потрібно». Усі ці приклади демонструють риси перверсивних зв’язків: маніпуляція сенсом, об’єктивація суб’єкта, перетворення істини на інструмент влади та насолоди, а також примус суб’єкта сприймати перевернуту реальність як норму. Саме через такі механізми Партія досягає повного контролю над свідомістю та емоціями людини.

Кульмінацією стає кімната 101 — місце, де людину зламують через її найглибший страх. Для Вінстона це пацюки. В останню мить він кричить: «Зробіть це з Джулією! Мені все одно, що ви з нею зробите! Тільки не зі мною!» — і тим самим зраджує її. Його любов, що була єдиною формою життя, зникає.

У фіналі Вінстон сидить у кафе, слухає новини, п’є джин. Він більше не сумнівається, не пам’ятає, не бажає. «Він любить Старшого Брата», — остання фраза роману. Ця «любов» – результат повного знищення Я, перверсивна форма злиття з владою, чи, радше, розчинення у ній.

Залишається запитання «Чи здатен суб’єкт зберегти бажання, коли інший — всемогутній?» Бо саме бажання бути людиною — остання форма опору в світі, де все інше вже належить Великому Братові.